Читать онлайн книгу "Пікнік на льоду"

Пiкнiк на льоду
Андрiй Юрiйович Курков


Журналiст Вiктор Золотарьов #1
Головний герой роману «Пiкнiк на льоду» – журналiст Вiктор Золотарьов – отримуе незвичайне завдання вiд однiеi провiдноi газети: писати некрологи про вiдомих впливових людей, якi… поки ще живi. Поступово вiн розумiе, що став учасником серйозноi гри якихось тiньових структур, вийти з якоi живим практично неможливо…





Андрiй Юрiйович Курков

Пiкнiк на льоду



Родинi Шарп

iз вдячнiстю

присвячуеться







1


Спочатку за метр вiд його ноги впав камiнь. Вiктор озирнувся – двое чоловiкiв з посмiшечкою дивилися на нього. Один з тих, що стояв бiля розiбраноi брукiвки, нагнувся, взяв ще один кругляк i, немовби граючи в кегельбанi, покотьма пожбурив камiнь у його бiк. Вiктор зiрвався з мiсця i швидким кроком, що цiлком був схожий на спортивну ходьбу, завернув за рiг. «Головне – не бiгти!» – повторював вiн собi.

Зупинився вже бiля дому. Позирнув на вуличний годинник угорi: дев’ята вечора. Тихо й безлюдно. Зайшов у парадне. Тепер уже не лячно. Звичайним людям просто нудно жити, розваги для них тепер не по кишенi. Тому й кругляки котяться.

Вечiр. Кухня. Темiнь. Просто вiдiмкнули електрику i свiтло згасло. В темрявi чутно неквапнi кроки пiнгвiна Мишка: вiн з’явився у Вiктора рiк тому восени, коли зоопарк роздавав голодних тварин усiм, хто зможе iх прогодувати. Вiктор тодi поiхав i взяв королiвського пiнгвiна. За тиждень перед тим його покинула подруга. Йому було самотньо, але пiнгвiн Мишко принiс iз собою ще й свою самотнiсть, i тепер двi самотностi просто доповнювали одна одну, створюючи радше враження взаемозалежностi, нiж дружби.

Вiктор вiдшукав свiчку, запалив ii й поставив у майонезнiй баночцi на стiл. Поетична недбалiсть вогника змусила його знайти в пiвмороцi ручку й папiр. Вiн сiв до столу, аркуш паперу помiж ним i свiчкою. Цей аркуш треба було заповнити. Якби Вiктор був поетом – побiг би по бiлому аркушi римований рядок, але вiн не поет. Вiн – лiтератор, котрий застряг мiж журналiстикою i дрiбною прозою. Найвдалiше, що у нього виходить, – це короткi оповiдання. Дуже короткi. Такi короткi, що навiть якщо за них платитимуть – йому на це не прожити.

На вулицi пролунав пострiл. Вiктор смикнувся, припав до вiкна, за яким нiчогiсiнько не було видно, потiм повернувся до аркуша. Уява вже придумала iсторiю цього пострiлу. Історii вистачило на один аркуш – не бiльше й не менше. На останнiх трагiчних нотках свiжоi короткоi оповiдi знову з’явилася електрика. Спалахнула лампа, що звисала зi стелi.

Вiктор задув свiчку. Витяг з морозильника мороженого минтая i поклав у полумисок Мишковi.




2


Уранцi, передрукувавши свiже оповiданнячко i попрощавшися з пiнгвiном, Вiктор подався до новоi товстоi газети, що щедро публiкувала будь-якi тексти: вiд кулiнарних рецептiв до огляду новинок пострадянськоi естради. Редактора газети вiн знав непогано – кiлька разiв разом iз ним вони удвох добряче напивалися й редакцiйний водiй вiдвозив його потiм додому.

Редактор зустрiв його посмiшкою i поплескуванням по плечу. Попросив секретарку зварити каву i вiдразу професiйно пробiг поглядом принесений твiр.

– Нi, старий, – сказав нарештi вiн. – Не ображайся. Не пiде. Тут треба або кровi побiльше, або взагалi про iнше, про якесь дивне кохання. Зрозумiй, газетне оповiдання – це жанр сенсацii.

Не чекаючи на каву, Вiктор перепросив i пiшов.

Неподалiк знаходилася редакцiя газети «Столичнi вiстi». До ii редактора Вiкторовi було не дiстатися i вiн зазирнув до вiддiлу культури.

– Загалом ми нiякоi лiтератури не друкуемо, – приязно сказав йому дiдок завкультурою. – Але ви лишiть. Усяке бувае. Може, до якогось п’ятничного числа. Знаете, для рiвноваги. Якщо забагато поганих новин, читачi шукають чогось нейтрального. Я прочитаю!

Спекавшись вiдвiдувача своею вiзитною карткою, дiдок повернувся до заваленого паперами столу. І тiльки тодi Вiктор зрозумiв, що його, власне, й до кiмнати не запросили. Розмова так i вiдбулася на порозi.




3


За два днi задзвонив телефон.

– Вас зi «Столичноi» турбують, – проторохтiв дзвiнкий жiночий голосок. – 3 вами говоритиме редактор.

Рурка перейшла з рук до рук.

– Вiкторе Олексiйовичу? – запитав чоловiчий голос.

– Так.

– Ви сьогоднi не могли б до нас пiд’iхати? Чи зайнятi?

– Та нi, – вiдповiв Вiктор. – Не зайнятий.

– Тодi я надiшлю по вас машину. Синi «жигулi». Лише адресу скажiть.

Вiктор продиктував свою адресу. Редактор, так i не вiдрекомендувавшись iм’ям та по батьковi, попрощався. Сказав: «До зустрiчi».

– Невже через оповiдання? – мiркував Вiктор, вибираючи у шафi сорочку. – Нi, навряд чи через оповiдання… Що iм оповiдання? Хоча, чорт iх зна!

У синiх «жигулях», що стояли пiд парадним, сидiв дуже чемний водiй.

Вiн же провiв Вiктора до редактора.

– Ігор Львович, – вiдрекомендувався редактор, простягуючи руку. – Радий познайомитися.

Редактор був бiльше схожий на постарiлого спортсмена, нiж на газетяра. Може, так воно i було, але, щоправда, у його поглядi блискала така iронiя, що з’являеться радше вiд розуму й освiти, нiж вiд тривалих тренувань у спортивнiй залi.

– Сiдайте! Коньячку? – вiн супроводив своi слова панським жестом.

– Нi, спасибi. Якщо можна, кави… – попросив Вiктор, умощуючись у шкiряному крiслi, що стояло проти широкого «офiсного» столу.

Редактор кивнув. Потiм зняв слухавку i сказав у неi: «Двi кави».

– Знаете, – знову заговорив вiн, приглядаючись до Вiктора приязним поглядом, – ми вас оце допiру згадували, а вчора заходить до мене наш Борис Леонiдович – завкультурою – та й каже: «Поглянь-но одним оком!» І подае менi ваше оповiданнячко. Гарне оповiданнячко… І саме тодi я згадав, з якого приводу ми про вас говорили. Оце й вирiшив познайомитися…

Вiктор слухав i чемно кивав. А Ігор Львович, перечекавши, посмiхнувся i повiв далi.

– Ви, Вiкторе Олексiйовичу, хотiли б у нас працювати?

– А що треба буде писати? – запитав Вiктор, у душi заздалегiдь перелякавшись новоi журналiстськоi каторги.

Ігор Львович хотiв було вiдповiсти, але тут зайшла секретарка з тацею, поставила на стiл чашечки з кавою, цукорницю. Редактор затримав слова, як подих, i почекав, доки секретарка вийде.

– Це справа конфiденцiйна, – мовив вiн. – Нам потрiбний талановитий автор некрологiв, майстер короткого жанру. Щоб мiстко, коротко i досить незвичайно. Розумiете? – вiн з надiею позирнув на Вiктора.

– Тобто я маю чергувати в редакцii на випадок чиеiсь смертi? – неголосно й обережно запитав Вiктор, немов боячись почути позитивну вiдповiдь.

– Звичайно, нi! Робота набагато цiкавiша i вiдповiдальнiша: треба буде створити з нуля картотеку «хрестикiв» – так ми тут некрологи звемо – на ще живих людей, вiд вiдомих депутатiв i бандитiв до дiячiв культури. Але я хотiв би, щоб ви писали так, як ще нiколи про мертвих не писали. Ваше оповiдання менi пiдказало, що ви впораетеся!

– А як з оплатою? – поцiкавився Вiктор.

– Почнемо з трьохсот доларiв, графiк роботи – вiльний. Але я, звичайно, маю знати, хто у нас у картотецi. Нiяка випадкова автокатастрофа не повинна трапити нас зненацька! І ще одна умова. Вам доведеться писати пiд псевдонiмом. Це, до речi, й вам на краще.

– А який псевдонiм? – скорiше сам себе, нiж редактора, запитав Вiктор.

– Придумайте самi, але якщо не спливе нiчого на думку, можете пiдписувати поки «Група товаришiв».

Вiктор кивнув.




4


Удома перед сном Вiктор пив чай i думав про смерть. Думалося йому легко. Та й настрiй у нього був, звiсно, радше до горiлки, нiж до чаю. Але горiлки не було.

Йому запропонували чудову гру. І хоча Вiктор ще не знав, як виконуватиме новi обов’язки, присмак чогось нового i незвичного вже заполонив його почуття. А темним коридором бродив пiнгвiн Мишко, час вiд часу тицяючись у зачиненi дверi кухнi. Нарештi Вiктор вiдчув себе винним i впустив Мишка.

Той зупинився бiля столу – його майже метрового зросту вистачало, щоб охопити оком усе, що знаходилося на столi. Вiн подивився на чашку чаю, потiм перевiв погляд на Вiктора. Подивився на нього проникливо, як досвiдчений партiйний функцiонер. Вiкторовi захотiлося зробити пiнгвiну щось приемне, i вiн пiшов до ванноi, пустив холодну воду. Пiнгвiн вiдразу причапав на звук струменя води i, не чекаючи, поки ванна наповниться, перегнувся i бухнувся до неi.

Уранцi Вiктор заiхав до редакцii «Столичноi», щоб одержати вiд головного редактора кiлька практичних порад.

– Як вiдбирати героiв? – запитав Вiктор.

– Простiсiнько. Подивiться, про кого пишуть газети. Можете й самi шукати i вибирати – адже вiтчизна не знае усiх своiх героiв, багатьом подобаеться залишатися iнкогнiто…

Увечерi, прикупивши усiляких газет, Вiктор повернувся додому й вмостився бiля кухонного столу.

Першi ж газети дали йому поживу для роздумiв, i вiн, пiдкресливши у них прiзвища Дуже Важливих Персон (ДВП), заходився переписувати iх для роботи до загального зошита. Роботи випадало багато: вже з кiлькох газет вiн виписав близько шiстдесятьох прiзвищ.

Потiм пив чай i знову думав, наразi – про самий жанр. Йому здавалося, вiн уже бачить, як перетворити цей жанр на щось жваве i водночас сентиментальне, аби й простому колгоспниковi, який прочитае про незнайомого небiжчика, набiгла сльоза.

Уранцi Вiктор намiтив собi героя першого «хрестика». Залишалося тiльки попросити благословення в «головного».




5


О пiв на десяту ранку, пiсля «благословення» Ігоря Львовича, чашечки кави й урочистого одержання кореспондентського посвiдчення, Вiктор купив у кiоску пляшку «Фiнляндii» i рушив до приймальнi колишнього письменника, а тепер депутата парламенту Олександра Якорницького.

Депутат, почувши, що з ним хоче зустрiтися кореспондент «Столичноi», зрадiв. Вiн вiдразу попросив секретарку скасувати подальший прийом i бiльше нiкого до нього не пускати.

Зручно розташувавшись, Вiктор поставив на стiл пляшку фiнськоi горiлки i диктофон. Депутат так само хутко поставив зобiч пляшки двi кришталевi чарки.

Говорив депутат легко, не чекаючи на питання. І про свое депутатство, i про дитинство, i про те, як був комсоргом курсу в унiверситетi. А коли у пляшцi засвiтилося денце, вiн похвалився своiми поiздками до Чорнобиля. При цьому, схоже, Чорнобиль позитивно вплинув на його потенцiю, що могли у випадку сумнiвiв пiдтвердити його дружина – учителька приватноi школи, i коханка – спiвачка Нацiональноi опери.

Почоломкавшись на прощання, вони розiйшлися. Враження депутат-письменник залишив у Вiктора дуже живе, може бути навiть занадто живе для некролога. Але в цьому й штука: усякий небiжчик щойно був живий i рядки некролога мають ще берегти його зникоме тепло. Вони не повиннi бути безнадiйно чорними.

Удома Вiктор швидко написав некролог – поставив «хрестик» на депутатi – двi сторiнки теплоi розповiдi про живого i грiшного. Навiть не знадобилося прослухувати диктофонний запис – занадто свiжий був спогад.

Ігор Львович, прочитавши уранцi текст, зрадiв.

– Вищий пiлотаж! – сказав вiн. – Аби лишень чоловiк цiеi оперноi спiвачки промовчав… «За ним може тужити сьогоднi багато жiнок, але ми, пам’ятаючи про них, усе ж вiддамо наше спiвчуття дружинi та ще однiй жiнцi, чий голос, линучи попiд склепiння Нацiональноi опери, звучав для нього, сягаючи слуху кожного». Гарно! Ну ж бо! Вперед!

– Ігоре Львовичу, – звернувся до нього Вiктор, насмiлившись. – Менi трохи бракуе iнформацii, а якщо я в кожного сам братиму iнтерв’ю – пiде багато часу. Може, у нас у газетi е якась картотека…

«Головний» посмiхнувся.

– Звичайно, е, – сказав вiн. – Я й сам хотiв тобi запропонувати. У вiддiлi кримiналiстики. Я скажу Федоровi, щоб ти мав доступ!




6


Життя Вiктора самоорганiзувалося, прилаштувавшись до роботи. Вiн докладав усiх зусиль. Добре, що Федiр з вiддiлу кримiналiстики дiлився з Вiктором усiм, що мав. А було в нього багато чого – вiд iмен коханцiв i коханок Дуже Важливих Персон до конкретних грiхопадiнь цих же персон та iнших подiй з iхнього життя. Коротше, саме в нього Вiктор брав вiдсутнi деталi iхнiх життеписiв, що, як гарнi iндiйськi прянощi, перетворювали «хрестик» iз констатацii сумного факту на страву для гурманiв.

І вiн регулярно клав на стiл «головному» чергову порцiю текстiв. Усе було чудово. У кишенi шелестiли грошi – не дуже великi, але достатнi для цiлком скромних запитiв Вiктора. Єдине, що йому вряди-годи допiкало, – це брак слави, нехай навiть анонiмноi. Занадто життеспроможними були героi його жанру. З-понад сотнi описаних «до кiнця» ДВП, нiхто не тiльки не вмирав, але навiть i не хворiв. Але цi мiркування не псували Вiкторовi робочого ритму. Вiн працьовито гортав газети, виписував прiзвища, занурювався у бiографii цих людей. Вiтчизна мае знати своiх героiв – торочив вiн собi.

Був листопадовий вечiр. За вiкном падав дощ. Пiнгвiн Мишко знову приймав холодну ванну. А Вiктор саме мiркував про живучiсть своiх героiв. І раптом задзвонив телефон.

– Я вiд Ігоря Львовича, – сказав хрипкий чоловiчий голос. – Треба б поговорити, е одна справа.

Почувши iм’я рiдного редактора, Вiктор охоче погодився на зустрiч. За пiвгодини вiн зустрiчав удома гостя – чоловiка рокiв сорока п’ятьох, пiдтягнутого, вбраного зi смаком. Гiсть прийшов з пляшкою вiскi, й вони вiдразу сiли до кухонного столу.

– Мишко! – вiдрекомендувався гiсть, а Вiктор усмiхнувся i вiдразу знiяковiв.

– Пробачте, так звуть мого пiнгвiна, – сказав вiн.

– У мене е давнiй друг, дуже хворий… – почав гiсть. – Ми однолiтки i дружимо з дитинства. Звуть його Сергiй Чекалiн. Я хочу замовити вам його некролог… Вiзьметеся?

– Звичайно, – вiдповiв Вiктор. – Але менi потрiбнi факти з його життя, бажано щось особисте.

– Нема проблем, – сказав Мишко. – Я знаю про нього все чисто. Можу розповiсти…

– Будь ласка.

– Вiн – син слюсаря i виховательки дитсадка. Змалку мрiяв про мотоцикл i пiсля закiнчення школи нарештi купив собi «Мiнськ», але для цього йому довелося трохи позлодiювати… Зараз вiн дуже соромиться свого минулого. Щоправда, його теперiшне не краще. Ми з ним колеги, займаемося вiдкриттям i закриттям трастiв, тiльки в мене це виходить, а в нього – нi. Нещодавно вiд нього пiшла дружина i вiн залишився сам. У нього навiть коханки нiколи не було.

– Як звали дружину?

– Олена… Загалом, справи в нього кепськi, плюс здоров’я…

– А що зi здоров’ям?

– Пiдозра на рак шлунку i вiчний простатит.

– Ну, а що для нього головне у життi? – запитав Вiктор.

– Головне? Срiблистий «лiнкольн», якого в нього нiколи не буде…

Розмову вони запивали вiскi, i через цей коктейль зi слiв i спиртного при столi поруч з ними нiби сидiв третiй, Сергiй Чекалiн, покинутий дружиною невдаха, слабий та наодинцi зi своею нездiйсненною мрiею – срiблистим «лiнкольном».

– Коли заiхати? – запитав наприкiнцi Мишко.

– Можна завтра.

Коли Мишко вийшов, Вiктор почув з вулицi звук заведеноi машини. Визирнув i побачив, як вiд його парадного вiд’iжджае той самий «лiнкольн» срiбного кольору – довгий i поважний.

Вiктор нагодував пiнгвiна Мишка свiжомороженою камбалою, налив йому холодноi води у ванну i повернувся до кухнi, де заходився писати свiжозамовлений некролог. Вiконце мiж ванною i кухнею дозволяло чути плескiт води, i вiн усмiхався, готуючи чернетку «хрестика» i думаючи про пiнгвiна, що так любить чисту холодну воду.




7


Осiнь – найкращий час для написання некрологiв. Час зав’ядання, журби, пошукiв минулого. Зима гарна для життя – вона радiсна сама по собi: бадьорлива приморозь, яскрiе на сонцi снiг. Але до зими залишалося ще кiлька тижнiв i за цей час можна було чимало напрацювати на майбутнiй рiк. Працi нинi не бракувало.

За вiкном знову падав дощ, коли до нього зайшов Мишко-непiнгвiн. Прочитавши замовлений некролог, вiн залишився дуже задоволений. Дiстав гаманець i запитав: «Скiльки?»

Хазяiн квартири стенув плечима – досi йому сплачували за мiсяць.

– Слухай-но, – сказав Мишко. – Гарна робота мае добре оплачуватися.

З цим твердженням важко було не погодитися, i Вiктор кивнув.

Мишко замислився.

– Принаймнi ти маеш одержувати удвiчi бiльше за найдорожчу повiю… П’ятсот баксiв вистачить?

Вiдлiк гонорару вiд максимальноi ставки повii Вiкторовi не сподобався, але сума припала до душi. Вiн знову кивнув i одержав вiд Мишка п’ять стодоларiвок.

– Якщо ти не проти, я тобi ще клiентiв пiдшукаю! – запропонував Мишко.

Вiктор був не проти.

Мишко-непiнгвiн пiшов. На вулицi тривав сiрий дощовий ранок. Вiдчинилися дверi й на порозi зупинився пiнгвiн. Постоявши мить, вiн пiдiйшов до хазяiна, притиснувся тiлом до колiн i так завмер. Вiктор попестив любого звiра.




8


Вночi крiзь немiцний сон Вiктор чув, як бродив по квартирi пiнгвiн, потерпаючи вiд неспання. Чапав, залишаючи усi дверi вiдкритими. Інодi здавалося, нiби пiнгвiн зупиняеться i тяжко зiтхае, немов дiд, що стомився вiд життя i вiд себе.

Уранцi подзвонив Ігор Львович i попросив приiхати до редакцii.

За фiлiжанкою кави вони обговорили з ним стан справ iз картотекою «хрестикiв». Загалом головний був задоволений.

– Єдиний наш недогляд, – казав вiн, – це те, що всi нашi майбутнi небiжчики – жителi Киева. Звичайно, столиця як пилосмок втягуе всiх бiльш-менш помiтних людей, але й в iнших мiстах живуть своi знаменитостi.

Вiктор слухав уважно, час вiд часу киваючи.

– У нас скрiзь е своi кореспонденти, – вiв далi головний, – вони вже збирають потрiбну iнформацiю. Треба буде тiльки з’iздити i забрати в них усе, що вони зберуть. Пошта – рiч ненадiйна, навiть факсу не можна цiлком довiряти такi справи. До речi, я хотiв би вас попрохати взяти у цьому участь…

– У чому? – запитав Вiктор.

– Треба з’iздити до кiлькох мiст по усi цi матерiали… Спочатку до Харкова, потiм до Одеси, якщо ви не проти. За рахунок редакцii, звiсно…

Вiктор погодився.

На вулицi знову сiяв дощик. Дорогою додому Вiктор зайшов до кав’ярнi, замовив п’ятдесят грамiв коньяку i подвiйну каву. Хотiлося зiгрiтись.

У кав’ярнi було тихо й вiдлюдно. Гарна атмосфера, щоб помрiяти або ж навпаки – для спогадiв про минуле.

Вiктор пригубив коньяк. Знайомий запах залоскотав нiздрi. «Справжнiй!» – зрадiв вiн.

Приемна пауза у кав’ярнi – ця зупинка мiж минулим i майбутнiм з чаркою коньяку i фiлiжанкою кави – настроювала на романтичний тон. Вiн не почувався самотнiм або нещасливим. Вiн був повноцiнним вiдвiдувачем, що задовольняе свою невеличку потребу у внутрiшньому теплi. П’ятдесят грам справжнього коньяку – i от тепло вже посуваеться у двох протилежних напрямках – нагору, у голову, i вниз – у ноги. Думки уповiльнюють свiй плин.

Ранiше Вiктор мрiяв стати письменником-романiстом. Але навiть до повiстi вiн так i не добрався. Хоча десь у теках лежить кiлька незавершених рукописiв. Та це iхня доля – так i залишитися незавершеними. Йому просто не щастило з музами. Вони чомусь не затримувалися в його двокiмнатнiй квартирi достатньо довго, щоб вiн мiг довести хоча б одну повiсть до кiнця. У цьому й причина його жанрових невдач. Музи були напрочуд непостiйнi з ним. Або ж вiн сам винний, що обирав собi таких ненадiйних муз. Аж ось, узагалi залишившись наодинцi з пiнгвiном, вiн однаково займався коротким жанром, за який, щоправда, тепер непогано платили.

Грунтовно зiгрiвшись, вiн покинув кав’ярню. На вулицi тривав дощик. День був сiрий i сирий.

Перед тим, як повернутися додому, Вiктор купив у магазинi кiлограм мороженого лосося – для Мишка.




9


Перед поiздкою до Харкова Вiктор мав розв’язати одну проблему: з ким залишити пiнгвiна Мишка. Напевно, пiнгвiн спокiйно пережив би триденну самотнiсть, але Вiктор хвилювався. Вiн перебрав у пам’ятi всiх знайомих (друзiв у нього, на жаль, не було), але то все люди далекi й звертатися до них Вiкторовi не хотiлося. Вiн почухав потилицю, пiдiйшов до вiкна.

На вулицi сiяв дощик. Бiля парадного якийсь мiлiцiонер розмовляв з бабусею-сусiдкою.

Вiктор пригадав старий анекдот про пiнгвiна та мiлiцiонера й усмiхнувся. Пiдiйшов до тумбочки, на якiй стояв телефон. Взяв записник, вiдшукав телефон дiльничного.

– Молодший лейтенант Фiшбейн слухае, – вiдповiв чiткий чоловiчий голос на iншому кiнцi телефонноi лiнii.

– Пробачте, – запинаючись, пiдшукуючи слова, заговорив Вiктор. – У мене до вас прохання… Я живу на вашiй дiльницi…

– Щось сталося? – перебив його дiльничний.

– Нi. Будь ласка, не подумайте, що я жартую… Рiч у тiм, що я iду у вiдрядження на гри днi й менi нема з ким лишити пiнгвiна…

– Ви знаете, – дiльничний говорив спокiйним твердим голосом, – на жаль, менi нiде тримати вашого пiнгвiна, я живу разом з мамою в готельцi…

– Ви неправильно зрозумiли, – захвилювався Вiктор. – Я хотiв вас попросити тiльки прийти зо два рази до мене й дати йому поiсти… Я вам лишу ключi…

– Це можна. Назвiть вашу адресу й iм’я, я до вас зайду. Бiля третьоi ви будете вдома?

– Так, буду.

Вiктор сiв у крiсло.

Трохи понад рiк тому тут, поруч iз ним, на широкому пiдлокiтнику фотеля зазвичай сидiла Оля, мiнiатюрна блондинка з кирпатим симпатичним носиком i вiчно осудливим поглядом. Інодi вона клала голову йому на плече i немов засинала, поринала у мрii, де, можливо, йому мiсця не було. Йому дозволялося бути присутнiм тiльки в реальностi. Але й у реальностi вiн рiдко почував себе потрiбним iй. Вона була мовчазна i замислена. Що змiнилося, вiдколи вона пiшла, так i не пояснивши йому свiй вiдхiд? Тепер поруч стояв пiнгвiн Мишко. Мовчазний, але чи замислений? Що таке замисленiсть? Може, це лише слово для опису погляду?

Вiктор нахилився i вiдшукав поглядом вiчки пiнгвiна. Уважно розглядаючи iх, вiн шукав у них ознаки замисленостi, але бачив лише смуток.

Дiльничний прийшов за чверть третя. Роззувся i пройшов до кiмнати. Його зовнiшнiсть не вiдповiдала його прiзвищу: плечастий, ясноволосий i блакитноокий парубок, майже на голову вищий за Вiктора, напевно, бiльше до мiсця в збiрнiй з волейболу, нiж у мiлiцii, а проте саме вiн був дiльничним.

– Ну, де ваш звiр? – запитав вiн Вiктора.

– Мишко! – покликав Вiктор i пiнгвiн вибрався зi свого закутка – з-за темно-зеленоi канапи.

Пiдiйшовши до Вiктора, пiнгвiн з цiкавiстю подивився на мiлiцiонера.

– Ну, ось Мишко, – сказав йому Вiктор. Потiм повернувся до дiльничного.

– Пробачте, як вас звуть?

– Сергiй.

Вiктор затримав на дiльничному погляд.

– Дивно, – сказав вiн. – Ви зовсiм не схожi на еврея…

– А я не еврей, – усмiхнувся дiльничний. – Мое справжне прiзвище Степаненко…

Вiктор стенув плечима i повернувся поглядом до пiнгвiна.

– Мишко, – сказав вiн йому. – Цю людину звуть Сергiй, i вiн тебе годуватиме, доки я у вiд’iздi.

Потiм Вiктор показав Сергiевi, де що лежить i дав йому запаснi ключi вiд квартири.

– Не турбуйтеся, – сказав, iдучи, дiльничний. – Усе буде гаразд!




10


У Харковi стояли холоди. Вiктор, зiйшовши з потягу, вiдразу ж зрозумiв, що гуляти по мiсту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко вiн був одягнений. Улаштувавшись у готелi «Харкiв», вiн подзвонив кореспондентовi «Столичноi», вiдрекомендувався.

Вони домовилися про зустрiч у кав’ярнi пiд Оперним театром.

Наблизився вечiр – час зустрiчi, – i Вiктор усе-таки пiшов по Сумськiй до Оперового, пив його. Вiн замружився, протер руками очi, знову вiдкрив iх i побачив хлопця, котрий iшов коридором геть; у руцi вiн тримав фотоапарат.

Вiктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозумiти: кого щойно фотографували. Але, крiм нього i двох азербайджанцiв, у цiй частинi кав’ярнi нiкого не було.

– Виходить, це кавказцiв… – подумав вiн i знову ковтнув розведеного апельсинового соку.

А час минав. У високiй склянцi залишалося не бiльше ковтка. Вiктор уже позирав на невiдкриту банку пива, думаючи взяти ще одну i вiдкрити.

До столика пiдiйшла дiвчина в джинсах i шкiрянцi. На головi, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилицi. З-пiд вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.

Вона присiла поруч i уп’ялася нафарбованими очками на Вiктора.

– Ти не на мене чекаеш? – запитала i всмiхнулася.

Вiктор стрепенувся, напружився, знiяковiв.

«Нi, – гарячково думав вiн. – Адже кореспондент – чоловiк… Хоча, може, вiн надiслав ii замiсть себе…»

Вiктор побiжно озирнув дiвчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрiбнi Вiкторовi папери, але при нiй була лише маленька сумочка, в якiй не помiстилася б навiть пляшка пива.

– То що, любенький? Чи часу немае? – знову нагадала вона про себе, i Вiктор вiдразу збагнув, що вiн чекае не ii.

– Спасибi, – сказав вiн. – Ви помилилися.

– Я взагалi рiдко помиляюсь, – мовила вона солодко, пiдводячись з-за столика. – Але бувае…

Вiктор залишився сам за столом, полегшено зiтхнув i знову подивився на невiдкриту банку пива. Потiм на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.

Але власкор так i не з’явився. Опiв на восьму Вiктор спустошив банку пива i пiшов.

Поiв уже в готелi, у ресторанi. Потiм пiднявся в номер i знову подзвонив власкору, але довгi гудки не вгавали, поки Вiктор не поклав рурку на мiсце.

Очi злипалися. Тепло готельного номера розслаблювало i присипляло. Вирiшивши вранцi передзвонити власкору, Вiктор поклався на лiжко й вiдразу заснув.




11


У Киевi знову мжичив дощ. Дiльничний Сергiй Фiшбейн-Степаненко зайшов до квартири Вiктора. Роззувся. У в’язаних зелених шкарпетках пройшов на кухню, витяг з морозильника рибину лосося, переламав ii об колiно i половину поклав у полумисок, що стояв на низенькому дитячому ослiнчику.

– Мишко! – гукнув вiн i прислухався…

Не дочекавшись на вiдповiдь, вiн пройшов у першу кiмнату, потiм у вiдпочивальню. Там, за канапою, вiн i побачив, що оспалий чи зажурений Мишко стоiть проти стiни.

– Ходiмо, ходiмо iсти! – ласкаво покликав його дiльничний.

Мишко подивився мiлiцiонеровi в очi.

– Нумо, ходiм! – попросив дiльничний. – Незабаром твiй хазяiн повернеться! Ти сумуеш, ге? Ходiмо!

Пiнгвiн неквапно поплiвся в кухню, а Сергiй, обережно ступаючи, пiшов слiдком. Провiв його до полумиска на кухнi, простежив за початком трапези, пiсля чого з чистою совiстю повернувся в коридор, взувся, одягся i вийшов пiд киiвську мжичку.

– Добре, якби день минув без викликiв! – подумав вiн, поглядаючи на похмуре низьке небо.




12


Уранцi Вiктора збудила безладна стрiлянина, що долинала з вулицi. Позiхаючи, вiн пiдвiвся, подивився на годинник: восьма ранку. Пiдiйшов до вiкна – внизу стояв мiлiцейський джип i швидка допомога.

Пiдвiвши погляд, Вiктор зауважив синяву неба i блiдо-жовте сонце, що показало своi першi променi з-за сiрих сталiнських будинкiв. Мала бути гарна погода.

Вiктор сiв до столика, на якому стояв телефон, набрав номер власкора.

– Слухаю? – пролунав жiночий голос. – Кого вам?

– Миколу Олександровича можна? – запитав Вiктор.

– А хто дзвонить? – запитав жiночий голос.

– Це з газети… зi «Столичноi»… – вiдповiв Вiктор, вiдчуваючи напругу в жiночому голосi.

– Як вас звуть? – запитав голос.

Щось тут було не так, i Вiктор, вiдчувши дрож у руцi, опустив рурку на мiсце.

– Кави! – пiдказав вiн сам собi. – Треба напитися кави.

Одягнувшись i хлюпнувши собi в обличчя двi пригорщi холодноi води, вiн спустився до готельного бару. Пiдiйшов до стiйки, замовив подвiйну половинку кави.

– Сiдайте, я вам принесу, – сказав бармен.

Вiктор вибрав мiсце у кутку бару, сiв на м’який i широкий велюровий пуфик перед столиком зi скляною стiльницею. Рука потяглася до важкоi попiльницi, теж iз литого скла. Вiн задумливо покрутив ii.

У барi було тихо.

Пiдiйшов бармен, поставив на столик фiлiжаночку з кавою.

– Ще щось? – запитав вiн.

– Нi. Спасибi. – Вiктор кивнув, потiм пiдвiв голову i пильно подивився на бармена. – Скажiть, будь ласка, а що це за стрiлянина була уранцi?

Бармен стенув плечима.

– Начебто валютну вбили… Очевидно, когось скривдила.

Кава трохи гiрчила, але ii доброчинний вплив Вiктор вiдчув майже вiдразу. Зникло вiдчуття дрожу в пальцях i сповiльнилися якiсь нервовi струми в головi. До Вiктора повернувся спокiй. Вiн зiбрався з думками.

– Нiчого страшного не сталося, – почув вiн власну думку, що звучала настiльки впевнено, що не вiрити iй було неможливо. – Це просто життя. Звичайне життя. Треба просто подзвонити головному й спитати, що робити.

Вiктор допив каву, розрахувався, а тодi пiднявся у свiй номер i потелефонував до Киева.

– У вас зворотний квиток на сьогоднi, – спокiйно сказав Ігор Львович. – Ото й повертайтесь. Продовжите займатися Киевом, а з провiнцiею доки почекаемо…

Вже зайнявши свое мiсце в купе, Вiктор розгорнув куплений на вокзалi свiжий номер «Вечiрнього Харкова». Переглядаючи його, вiн наштовхнувся на роздiл кримiнальноi хронiки, у якому дрiбним кеглем перераховувалися свiжi злочини. Пiд рубрикою «Убивства» Вiктор прочитав: «Учора бiля п’ятоi години вечора у своiй квартирi невiдомi застрелили власного кореспондента «Столичних вiстей» Миколу Агнiвцева».

Вiкторовi стало моторошно. Вiн опустив розкриту газету на колiна. Поiзд зненацька смикнувся i газета впала на пiдлогу.




13


Пiдiймаючись уранцi до себе, Вiктор зiштовхнувся з дiльничним мiлiцiонером.

– Доброго ранку! – зрадiв Сергiй Фiшбейн-Степаненко. – Щось ви блiдий…

– Як Мишко? – запитав Вiктор зацькованим голосом.

– Усе в порядку! – усмiхнувся дiльничний. – Звичайно, нудьгував без хазяiна. Там у вас у морозильнику риба закiнчуеться…

– Красно дякую! – Вiктор спробував удячно всмiхнутися, але усмiшка вийшла хвороблива i кисла. – Я ваш боржник! Може, якось вип’емо по чарцi?

– Спасибi. Не вiдмовлюся, – мiлiцiонер кивнув. – Дзвонiть, адже телефон знаете! І якщо треба буде ще раз доглянути за вашим плеканцем – не соромтеся! Я люблю тварин. Справжнiх, звичайно, а не тих, з якими випадае мати справу по службi…

Мишко зрадiв хазяiну. Вiн уже стояв у коридорi, коли Вiктор зайшов i увiмкнув свiтло.

– Привiт, любий! – Вiктор опустився навпочiпки i зазирнув пiнгвiновi в очi.

Йому здалося, що Мишко всмiхнувся.

В очах пiнгвiна дiйсно блиснули радiснi iскорки i вiн незграбно ступив уперед, до свого хазяiна.

– Хоч хтось чекае на мене в цьому свiтi! – подумав Вiктор.

Вiн пiдвiвся на ноги, роздягся i пройшов у кiмнату. Пiнгвiн почапав слiдком.




14


Уранцi Вiкторовi болiла голова. Вiн лежав у лiжку i не мав жодного бажання пiдводитися.

Будики показували пiв на десяту.

Повертаючися з боку на бiк з розплющеними очима, Вiктор зауважив пiнгвiна, що стояв в узголiв’i.

– О Господи! – видихнув Вiктор, ставлячи ноги на пiдлогу. – Я ж його не годував вiд учора!

І, не звертаючи уваги на хворобливий шум у головi i стугонiння у скронях, вiн умився i пiшов одягатися.

Морозне повiтря вулицi трохи пiдбадьорило Вiктора. Схоже, що зима ступала у його слiди вiд самого Харкова.

– Треба потелефонувати головному… – думав дорогою Вiктор. – Скажу, що занедужав… І газети купити треба, може, все-таки попрацюю трохи…

У рибному вiддiлi гастроному купив два кiла мороженоi камбали. Потiм, повагавшись, купив ще кiлограм живоi риби.

Удома набрав у ванну холодноi води, пустив туди три срiблистих коропи, потiм покликав Мишка.

Мишко, подивившись на плаваючих у ваннiй риб, вiдвернувся i потьопав назад до кiмнати.

Вiктор знизав плечима, не розумiючи свого плеканця.

У дверi подзвонили.

Вiктор, побачивши у вiчку Мишка-непiнгвiна, вiдчинив йому.

– Привiт! – сказав Мишко, заходячи. – Є двiйко замовлень. Ти як?

Вiктор кивнув.

Вони пройшли на кухню. Вiдразу туди причапав пiнгвiн.

– А, тезко! – усмiхнувся гiсть. – Привiт!

Потiм подивився на Вiктора.

– А ти чого такий похмурий? – запитав вiн. – Заслаб, чи що?

– Так, – Вiктор кивнув. – Та й узагалi якось непереливки…

Йому чомусь кортiло скаржитися, i хоча щось усерединi протестувало проти такоi поведiнки, але стриматися не мiг.

– Пишу-пишу, а нiхто не бачить моеi працi… – говорив вiн i голос його був не сльозливий, а скорiше сердитий, що не потребуе спiвчуття. – Вже понад двiстi сторiнок… І усе дарма…

– Ну чому дарма? – зупинив його Мишко-непiнгвiн. – Ти просто пишеш до шухляди, як писало багато письменникiв за радянських часiв. Але з тiею вiдмiннiстю, що твоi твори однаково рано чи пiзно надрукують… Гарантую.

Вiктор кивнув, розумiючи, що гiсть мае рацiю, проте однаково напад невдоволення тривав i не давав йому не тiльки всмiхнутися, але й заспокоiтися.

– Ну, а про кого ти найкраще написав, як ти гадаеш? – приязно запитав Мишко-непiнгвiн.

– Про Якорницького, – подумавши, вiдповiв Вiктор i пригадав довге застiльне iнтерв’ю за пляшкою фiнськоi горiлки.

– Це котрий письменник i депутат? – перепитав Мишко.

– Авжеж.

– Гаразд, – сказав вiн. – Я тут тобi щось цiкаве принiс. Почитай.

Вiктор узяв кiлька аркушiв, переглянув iх. Незнайомi прiзвища, рядки бiографiй, дати. Вникати зараз у цi тексти Вiкторовi не хотiлося. Вiн просто кивнув i вiдклав аркушi убiк.

– Подзвони менi, коли буде готове, – попросив Мишко-непiнгвiн, даючи Вiкторовi вiзитiвку.




15


За вiкном падав перший снiг.

Вiктор пив каву i читав папери, принесенi Мишком-непiнгвiном зо два днi тому. Це були бiографiчнi досье на замначальника податковоi служби i на хазяйку ресторану «Карпати». Бiографii цiеi пароньки були достатньо строкатi, щоб стати помiтними «хрестиками». З такими персонажами можна було спокiйно писати пригодницький роман, думав Вiктор, чудовi негативнi героi! Але для написання роману був потрiбний цiлком вiльний час, якого у Вiктора не було. Щоправда, у нього тепер були грошi, пiнгвiн Мишко i три срiблястих коропи, що плавали у ваннi. Але чи можна було усе це вважати компенсацiею за ненаписаний роман?

Згадавши про коропiв, Вiктор узяв шматок булки i пiшов у ванну годувати живу рибу.

Накришив булки, аж тут почув поруч чийсь подих. Повернувся i побачив Мишка. Мишко журливо дивився на плаваючих у ваннi риб.

– Ти, либонь, прiсноводних не любиш? – запитав пiнгвiна Вiктор i сам за нього вiдповiв. – Звичайно, ми ж антарктичнi, океанськi, у власному соку…

Повернувшись до кiмнати, Вiктор подзвонив дiльничному i запросив його на рибну вечерю.

За вiкном усе ще падав снiг.

Вiктор поставив на кухонний стiл друкарську машинку i заходився слово по словi «малювати» живi образи майбутнiх небiжчикiв.

Робота посувалася поволi, але впевнено. Кожне слово лягало на свое мiсце i ставало непорушним, як фундамент египетськоi пiрамiди.

«Не вiд гарного життя покiйний погодився на вбивство свого молодшого брата, до рук якого випадково потрапив список акцiонерiв ще не приватизованого заводу пральних машин. Але пам’ятник, поставлений покiйним на згадку про брата, став дiйсною оздобою цвинтаря. Часто життя змушуе вбивати, а смерть близькоi людини змушуе жити далi, жити попри все… Усе взаемозалежить. Усе в цьому свiтi об’еднано кровоносними судинами. Життя усiх – це одне цiле i тому смерть однiеi малоi частини цiлого однаково лишае позаду життя, бо кiлькiсть живих частин цiлого завжди перевищуе кiлькiсть померлих частин…»

Дiльничний Фiшбейн-Степаненко прийшов на вечерю в джинсах i чорному светрi, зодягненому поверх фланелевоi смугастоi сорочки. Вiн прийшов з пляшкою коньяку i кульком мороженоi трiски для пiнгвiна.

Вечеря ще не була готова, i вони разом з Вiктором досмажували коропiв, що звiльнили нарештi ванну. Тим часом у ваннi, у свiжiй холоднiй водi хлюпався пiнгвiн. Вiктор i Сергiй слухали крiзь шипiння риби, що смажиться на сковорiдцi, плескiт води у ваннi й обидва усмiхалися.

Нарештi iжа була готова.

Випивши по чарцi коньяку, хазяiн i гiсть узялися за рибу.

– Кощава! – сказав, немов вибачаючись вiд iменi цiеi риби, Вiктор.

– Пусте, – кивнув дiльничний. – За усе слiд платити… Во-на, риба, чим кощавiша, тим смачнiша. Пригадую, я м’ясо кита куштував – адже теж риба! Нiяких кiсток i нiякого смаку…

Вони запивали рибу коньяком, поглядали на снiг, що летiв у ледь пiдсвiчену чужими вiкнами темряву. Щось було у цiй вечерi новорiчне.

– А ти чого сам живеш? – запитав пiсля брудершафту Сергiй.

Вiктор знизав плечима.

– Так сталося, – вiдповiв вiн. – Не щастить менi з жiнками. Все якiсь нецюсвiтнi трапляються. Тихi, непомiтнi. Поживуть i зникають… Набридло. От пiнгвiна узяв, i якось вiдразу вiдлягло. Але вiн чомусь смутний увесь час… Може, було б краще взяти собаку… Вони все-таки емоцiйнiшi, гавкотом зустрiчають, облизують, хвостом махають…

– Отакоi! – махнув рукою Сергiй. – Собак треба двiчi на день на вулицю виводити, запах вiд них на всю квартиру… Пiнгвiн краще. А ти сам що робиш?

– Письменник, – вiдповiв Вiктор.

– Дитячий?

– Чому дитячий? – здивувався хазяiн. – Нi. Я для газети пишу.

– А… – кивнув Сергiй. – Я газети не люблю. Вiд них завжди настрiй псуеться.

– Я теж не люблю, – сказав Вiктор. – А до речi, вiдки у тебе таке прiзвище? Фiшбейн…

Сергiй тяжко зiтхнув.

– Розумiеш, – сказав вiн. – Нудно було дуже, а в мене тiтка в паспортному столi працювала. От якось i вирiшив стати евреем та поiхати до дiдька. Євреем став, просто написав заяву про втрату паспорта – так тiтка навчила, – а вона потiм менi новий з новим прiзвищем виписала. А потiм подивився, як емiгранти за кордоном живуть. Не позаздриш. От i вирiшив залишитися, а щоб зброю мати – у дiльничнi пiшов. Власне, робота безпечна: побутовi скандали i всiлякi дурнi скарги розглядаю. Звичайно, не те, про що мрiяв.

– А про що ти мрiяв?

Раптом дверi на кухню вiдчинилися й на порозi став увесь мокрий пiнгвiн Мишко. З нього й далi текла вода. Постоявши на порозi, вiн пройшов повз стiл до свого полумиска, потiм питально подивився на хазяiна. Полумисок був порожнiй.

Вiктор полiз у морозильник, вiдламав вiд замерзлого шару камбали три рибини, порiзав iх на шматочки i поклав у полумисок.

Мишко опустив на мерзлу рибу голову i так застиг.

– Поглянь! – з цiкавiстю сказав Сергiй. – Розморожуе, iй-iй розморожуе!..

Вiктор, повернувшись на свое мiсце, теж подивився на пiнгвiна.

– Годi, – вiдвернувся Сергiй, узяв чарку. – Усi ми гiднi кращоi риби, але iмо ту, що е… За дружбу!

Цокнулися й випили. Вiкторовi вiдлягло. Минуле невдоволення собою й iншими забулося, i «хрестики» забулися. Наче й не працював вiн нiде, а просто жив i придумував роман, що колись його запише. Вiн дивився на Сергiя i йому кортiло всмiхатися. Дружба? Це те, либонь, чого в нього нiколи не було. Також, як i костюма-трiйки та справжньоi пристрастi. Життя було блiде i недолуге, воно не приносило з собою радостi. Навiть пiнгвiн Мишко, i той був якийсь засмучений, немов i вiн пiзнав лише блiдiсть життя, без фарб i емоцiй, без радiсних сплескiв душi, без захвату.

– Слухай-но, – запропонував раптом Сергiй. – Давай ще по однiй та пiдемо прогуляемося. Втрьох!

На вулицi було тихо i пiзно. Усi дiти вже спали. Вуличнi лiхтарi загасли, i пороша освiтлювалася лише випадковими вогнями, випадковими освiтленими вiкнами.

Вiктор, Сергiй i Мишко неквапно йшли вiд будинку до пустиря, на якому стояли три голубники. Хрумтiв снiг пiд ногами. Морозне повiтря кололо щоки.

– О, диви! – зробивши кiлька швидких крокiв уперед, мовив Сергiй, зупинившись бiля людини, що лежала пiд голубником на снiгу, у синьому потертому пальтi. – Твiй сусiда! Полiкарпов. Квартира тринадцять. Треба вiдтягти його до найближчого парадного i притулити до батареi, бо замерзне!

Разом вони взялися за комiр синього пальта i потягли п’яного Полiкарпова по снiгу до найближчоi п’ятиповерхiвки. За ними незграбно йшов пiнгвiн Мишко.

Коли Вiктор i Сергiй вийшли з парадного, вони побачили Мишка, що стояв нiс до носа з великим двiрняком. Вони нiби принюхувалися одне до одного. Побачивши людей, якi вийшли з парадного, собака утiк геть.




16


Уранцi Вiктора збудив телефонний дзвiнок.

– Слухаю! – хрипким спросоння голосом сказав вiн у рурку.

– Вiкторе Олексiйовичу! – пролунав знайомий голос. – Поздоровляю з зачином! Я вас не розбуркав?

– Однаково час пiдводитися! – проговорив Вiктор, пiзнаючи голос головного. – А що сталося?

– Перша публiкацiя! До речi, як самопочуття?

– Вже краще, – вiдказав Вiктор.

– Тодi приiздiть до редакцii! Обговоримо вашi успiхи.

Умившись, Вiктор поснiдав, випив чаю. Провiдав свого плеканця – той ще, стоячи, спав в улюбленому закутнi за темно-зеленою канапою.

Повернувшись на кухню, Вiктор поклав до мишкового полумиска морожену рибину трiски. Одягся i вийшов.

На вулицi лежав снiг-обновець. Сизе небо висiло низько, майже над дахами п’ятиповерхiвок. Було спокiйно i не дуже зимно.

Перед тим, як сiсти до автобуса, Вiктор купив свiже число «Столичних вiстей». Розгорнув вже в автобусi, умостившись на м’яке сидiння. Перебiгши очима заголовки, вiн, нарештi, надибав вертикальний прямокутник тексту, обведений грубою чорною рамкою. «Не стало письменника i депутата Олександра Якорницького. Спорожнiло шкiряне крiсло в третьому ряду парламентськоi зали. Це мiсце незабаром займе iнша людина, але в серцях багатьох, що знали Олександра Якорницького, оселиться вiдчуття пустки, вiдчуття глибокоi втрати…»

– Ну от, – подумав Вiктор, – перша публiкацiя…

Вiн не дуже радiв, хоча вiдкись iз глибини прокльовувалося давно забуте вiдчуття – вiдчуття самозадоволення. Вiн дочитав текст до кiнця: усi слова були на своiх мiсцях, жодних слiдiв редакторських ножиць.

Погляд затримався на пiдписi, на цьому майже фразеологiчному псевдонiмi, що мiг сховати за своiми двома словами будь-яку кiлькiсть людей – Група Товаришiв. Цiкаво, що саме так – обидва слова з великоi букви – написав Вiктор в оригiналi. І навiть це редактор не змiнив. Дiйсно, його трактували як шановного письменника, а не як газетяра.

Вiктор поклав газету на колiна i подивився у вiкно, на мiсто, що iхало назустрiч автобусу.

– Дивись-но, пташка! – показала пальцем угору мати, яка сидiла попереду своеi дитини. Вiктор вiдрухово простежив за напрямком ii пальця i побачив горобця, що кидався пiд стелею автобуса.




17


Редактор зустрiв Вiктора так радо, нiби рiк не бачив. Кава, коньяк i сто доларiв у довгому елегантному конвертi – справжня атрибутика свята.

– Ну от, – сказав Ігор Львович, пiднiмаючи чарку з коньяком. – Початок е. Будемо сподiватися, що iншi «хрестики» теж не забаряться.

– А як вiн помер? – запитав Вiктор.

– Випав з вiкна шостого поверху. Начебто, мив скло, тiльки чомусь не у себе вдома. До того ж – уночi.

Вони цокнулись i випили.

– Знаеш, – продовжував своi одвертя головний. – Менi вже дзвонили кiлька колег з iнших газет. Заздрять, паскудники! Кажуть, я винайшов новий жанр! – Головний самовдоволено посмiхнувся. – Це, звичайно, твоя заслуга! Але ти в нас засекречений, тому все гарне i погане я братиму на себе! Добре?

Вiктор кивнув, але подумки засмутився, бо не можна було з’явитися у свiтлi прожекторiв нехай хоч i журналiстськоi, але все-таки слави. Очевидно, головний зауважив щось у поглядi Вiктора.

– Не хвилюйся, колись усi дiзнаються справжне iм’я автора, якщо ти захочеш… А поки для тебе ж краще бути нiкому невiдомою «Групою Товаришiв». За кiлька днiв ти зрозумiеш чому. До речi, не забувай, що треба використовувати всi пiдкресленi факти з тих досье, що ти береш у Федора. Я ж не обрiзаю твоi фiлософськi мiркування, котрi, щиро кажучи, нiякого вiдношення до небiжчикiв не мають…

Вiктор кивнув. Пригубив каву i гiркуватий смак нагадав раптом про готельний бар у Харковi. Згадався ранок, коли безладна стрiлянина зарано його розбудила.

– Ігоре, – мовив Вiктор, – а що тодi сталося в Харковi?

Головний налив у чарки коньяку, зiтхнув, пiдвiв на Вiктора загальмований, немов зупинений погляд.

– «І боец молодой вдруг понiк головой, – тихо заспiвав вiн. – Комсомольськое сердце пробiто…» Газета зазнала втрат… Це вже сьомий з наших. Незабаром можна буде зал слави вiдкривати… Але тобi це нi до чого! Менше знаеш – довше живеш!.. – проговорив головний, потiм подивився в очi Вiкторовi i вже зовсiм iншим, якимось утомленим голосом додав. – І це тебе вже не стосуеться. Ти знаеш бiльше за iнших… Гаразд…

Вiктор уже пошкодував про свою цiкавiсть: вся атмосфера маленького свята «тет-а-тет» випарувалася.




18


Листопад пiд кiнець переметнувся вiд глибокоi осенi до такоi ж зими. Дiти гралися в снiжки. Колюче морозне повiтря залазило за комiр. Машини по дорогах iздили повiльно, немов боялися одна одну, i самi дороги стали набагато вужчi. Усе пiд впливом холоду зменшувалося, вкорочувалося, зiщулювалося. І лише кучугури снiгу на узбiччi росли завдяки працьовитостi i широким лопатам двiрникiв.

Вiктор, поставивши крапку в другому з замовлених Мишком-непiнгвiном «хрестикiв», глянув у вiкно. Не було нiякого бажання, та й потреби виходити сьогоднi на вулицю.

Аби порушити тишу квартири, Вiктор умикнув радiоточку, що стояла на холодильнику.

Безтурботний шум парламенту з шипiнням вирвався з динамiка. Вiктор прикрутив гучнiсть. Поставив на вогонь чайник. Подивився на годинник: провечiр, пiв на шосту. Для закiнчення дня зарано, подумав Вiктор.

Пiшов у кiмнату i подзвонив Мишку-непiнгвiну.

– Усе готове! – доповiв вiн йому. – Можеш приiздити.

Мишко приiхав не сам. З ним до квартири ввiйшла маленька дiвчинка з круглими допитливими вiчками.

– Моя дочка, – сказав Мишко. – Не було на кого вдома лишити… Скажи дядьку Вiтi, як тебе звуть! – вiн нахилився до неi, почав розстiбати гудзики маленькоi рудоi шубки.

– Соня, менi вже чотири роки, – проговорила дiвчинка, дивлячися знизу вгору на Вiктора. – А правда, що у вас пiнгвiн живе?

– Ну от, не встигла зайти, а вже… – Мишко зняв з неi шубку, допомiг iй стягнути з нiг чобiтки. – Ну, ходiмо!

Вони зайшли до великоi кiмнати.

– А де пiнгвiн? – знову запитала вона, озираючись довкола.

– Зараз, – сказав Вiктор. – Зараз я його знайду!

Спочатку вiн пiшов на кухню. Принiс Мишковi обидва свiжонаписаних «хрестики». Потiм попрямував у спальню.

– Мишко! – гукнув вiн, зазираючи за темно-зелену канапу.

Мишко стояв на своiй пiдстилцi, на складенiй утрое старiй верблюдячiй ковдрi, уп’явшись у стiну.

– Ти чого? – запитав, похилившись, Вiктор.

Пiнгвiн стояв з розплющеними очима.

– Занедужав, чи що? – подумав Вiктор.

– Що з ним? – запитала Соня, нечутно пiдiйшовши до канапи.

– Мишко, у нас гостi!

Соня пiдiйшла до пiнгвiна i попестила його.

– Ти занедужав? – запитала вона.

Пiнгвiн смикнувся, повернув голову, подивився на дiвчинку.

– Тату! – гукнула Соня. – Вiн повернувся!

Залишивши Соню з пiнгвiном, Вiктор повернувся до великоi кiмнати. Мишко, сидячи у фотелi, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Вiктор зрозумiв, що текст замовнику сподобався.

– Чудово! – сказав Мишко-непiнгвiн. – Зворушливо пишеш! Видно, що люди паскуднi, а однаково iх шкода, коли читаеш… Ну що, чайком почастуеш?

Вони перейшли до кухнi, де сiли до столу i, поки грiвся чайник, балакали про погоду та iншi неважливi речi. Коли ж чай запарили й розлили по фiлiжанках, Мишко-непiнгвiн простягнув Вiкторовi конверт.

– Гонорар, – сказав вiн. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаеш, ти про Сергiйка Чекалiна писав?

Вiктор кивнув.

– Видужав поки… Я йому факсом твiй твiр кинув… Йому, нiби, сподобалося… У кожному разi вiн був вражений!

– Тату, тату, – долинув з кiмнати голос дiвчинки, – вiн iсти хоче!

– Хiба вiн у тебе говорить? – посмiхнувся, дивлячись на Вiктора, Мишко-непiнгвiн.

Вiктор дiстав з морозильника рибину трiски, поклав у полумисок.

– Соню, скажи йому, що iсти подано! – жартома гукнув Вiктор.

– Чуеш? – неголосно питала в кiмнатi дiвчинка. – Тебе iсти звуть!

Пiнгвiн перший зайшов у кухню, за ним слiдком – Соня. Вона провела його до полумиска i з цiкавiстю спостерiгала, як Мишко-пiнгвiн iв.

– А чому вiн сам? – запитала раптом Соня, пiдвiвши голову.

– Не знаю, – вiдповiв Вiктор. – Та вiн не сам: ми з ним удвох тут живемо…

– І ми удвох з татком живемо… – сказала Соня.

– Базiка! – видихнув Мишко-непiнгвiн. Ковтнув чаю. Знову подивився на дочку. – Збирайся, час додому!

Похнюпивши голову, Соня вийшла з кухнi.

– Треба буде iй щеня або кiшку купити… – сказав, дивлячись iй услiд, Мишко-непiнгвiн.

– Приводь ii ще, нехай iз пiнгвiном бавиться! – запропонував Вiктор.

За вiкном усе було залите тушшю зимового вечора. Ледь чутний голос радiоточки вiщав про подii в Чечнi. Вiктор сидiв за кухонним столом перед друкарською машинкою. Йому було самотньо, хотiлося написати оповiдання чи казку, хоча б лише для Сонi. Але в головi звучала смутна прониклива мелодика ще не написаного «хрестика».

– Може, я занедужав? – думав Вiктор, дивлячись на чистий аркуш паперу, що стирчав з машинки. – Нi, треба змусити себе хоч iнодi писати короткi оповiдання, бо я схиблю…

Згадалося кумедне веснянкувате личко Сонi, стягнутий гумкою хвостик рудого волосся на макiвцi.

– Дивний час для дитинства, – думав Вiктор, – дивна краiна, дивне життя, в якому й розбиратися не хочеться, хочеться просто вижити та й годi…




19


За кiлька днiв Вiкторовi подзвонив головний i попросив бути обачнiшим, до редакцii поки що не приiздити i без потреби на вулицю не виходити.

Здивований дзвоником Вiктор усе ще тримав слухавку бiля вуха, хоча з неi вже з хвилину чулися короткi гудки. «Що трапилося?» – думав вiн, але при цьому в його вухах досi звучав голос головного, цiлком спокiйний i самовпевнений, як голос вчителя. Вiктор стенув плечима. Всерйоз вiн цей дзвiнок не сприйняв, але ранок сам по собi розтягся на двi зайвi години. І голився вiн довго, i чомусь вирiшив попрасувати сорочку, хоча вдягати ii не збирався.

Вийшов з будинку бiля полудня. Купив свiжi газети, зайшов до гастроному по рибу для Мишка. Собi там же купив ковбаси й кiло бананiв.

Повернувшись, переглянув газети, але в них не було вiдповiдi на дзвiнок головного. Натомiсть в очi впало кiлька нових прiзвищ. Вiдразу дiставши загальний зошит, Вiктор переписав до нього прiзвища для подальшоi роботи, але працювати не хотiлося. Стан у нього був розслаблений. Сидiв за кухонним столом, на якому лежав кульок iз покупками. Вiктор витяг з кулька банан.

Вiдкриваючись, рипнули дверi на кухню. Зайшов пiнгвiн Мишко. Зупинився перед хазяiном. Подивився на нього благально.

– На! – Вiктор тицьнув йому пiд нiс початий банан.

Пiнгвiн подався уперед усiм тiлом i вiдщипнув дзьобом шматок банана.

– Ти що, – здивувався Вiктор, – мавпа? Дивись, отруiшся, а де я тобi лiкаря знайду? Тут людям лiкарiв бракуе! Лiпше я тобi риби дам!

У тишi кухнi чулося прицмокування пiнгвiна, що давав раду рибинi трiски i дихання глибоко замисленого Вiктора. Нарештi, тяжко зiтхнувши, вiн пiдвiвся, увiмкнув радiоприймач. З динамiка вирвалася мiлiцейська сирена. «Радiоп’еса?» – подумав Вiктор, але помилився. Це був репортаж iз «бойовища». Цього разу «бойовище» лежало майже в центрi, на перетинi вулиць Червоноармiйськоi та Саксаганського. Вiктор зробив гучнiше i прислухався. Схвильований голос розповiдав про плями кровi на асфальтi, про три швидких, що приiхали через пiвгодини пiсля виклику, про сiм трупiв i п’ятьох поранених. За попереднiми даними серед убитих знайшли заступника мiнiстра спорту депутата Стоянова. Почувши прiзвище, Вiктор автоматично розкрив загальний зошит i перевiрив записи. Свiжопокiйний Стоянов у цих записах був. Вiктор кивнув сам собi i, залишивши зошит вiдкритим, знову припав до радiоприймача. Але репортер продовжував перераховувати вже названi ним самим факти. Либонь, бiльше нiчого не знав. Вiн пообiцяв повернутися в ефiр з новими даними за пiвгодини i вiдразу його замiнила жiнка, яка приемним голосом сповiстила прогноз погоди на вихiднi.

«Завтра субота», – подумав Вiктор i озирнувся на пiнгвiна.

Працюючи вдома, вiн втратив вiдчуття вiдмiнностi мiж робочими i неробочими днями тижня. Хотiлося – працював, не хотiлося – не працював. Але все-таки частiше хотiлося. Просто бiльше йому нiчим було займатися. Писати оповiдання або почати справжню повiсть або навiть роман не випадало. Вiн немов знайшов свiй жанр i так затиснувся його рамками, що навiть коли не писав «хрестики», то думав про них, або ж плекав думки, стрункi й траурно ритмiчнi настiльки, що хоч бери iх i вставляй у будь-який некролог у виглядi фiлософського вiдступу. Інодi вiн так i робив.

Вiктор потелефонував дiльничному.

– Лейтенант Фiшбейн слухае! – пролунав з рурки виразний знайомий голос.

– Сергiю? Привiт. Це Вiтя.

– Вiтя? – перепитав дiльничний, мабуть, не пiзнаючи.

– Хазяiн пiнгвiна.

– О, так би й сказав! – Сергiй зрадiв. – Що чутно? Як там Мишко?

– Нормально! Слухай, ти завтра вихiдний?

– Так, – вiдповiв Сергiй.

– У мене е непогана iдейка, пiдтримаеш? – з надiею запитав Вiктор. – Тiльки потрiбна машина, будь-який мiлiцейський «газик» пiдiйде…

– Звичайно, якщо це не кримiнально карне дiяння… Тiльки нащо тобi «газик», у мене «запорожець» е, – сказав Сергiй i розреготався.




20


Морозяним суботнiм ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережнiй Днiпра бiля нижнiх Лаврських садiв, вийшли Вiктор, Сергiй та пiнгвiн Мишко. Сергiй витяг з багажника щiльно напакований рюкзак. Завдав собi на спину. Вони спустилися кам’яними схiдцями до замерзлоi рiчки.

Днiпро був закатаний товстим шаром криги. На нiй нерухомими тлустими воронами сидiли, витримуючи мiж собою «чемну» дистанцiю, аматори пiдлiдного рибальства. Кожний бiля своеi ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Вiктор, Сергiй та Мишко вiдiйшли вiд берега i подалися в днiпровськi льоди.

Вони йшли, пристаючи бiля кожноi незайнятоi ополонки, але цi ополонки були або вже замерзлi, або завузькi.

– Ходiмо до затоки! – запропонував Сергiй. – Там десь моржi збираються…

Вони перейшли Днiпро, потiм перетнули вузьку смужку землi – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергiй показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони пiдiйшли i не встигли як слiд озирнути величезну ополонку, край якоi виднiлося чимало слiдiв голих п’яток, як Мишко рвонув уперед i плавно, без бризок пiрнув у воду.

Вiктор i Сергiй затамували подих, дивлячись на темне гойдливе мiсиво води та криги.

– Слухай, а вони пiд водою бачать? – запитав Сергiй.

– Напевно… – вiдповiв Вiктор. – Якщо е на що дивитися.

Сергiй зняв зi спини плечак, витяг вiдтiля стару ватяну ковдру i розстелив ii на кризi метрiв зо два вiд ополонки.

– Сiдай! – гукнув вiн Вiктора. – У кожного свое свято.

Вiктор присiв. А Сергiй вже дiстав з плечака торбинку. Витяг звiдтiль термос i двi пластмасовi чашки.

– Почнемо з кави! – сказав вiн.

Кава виявилася соложавою, але на морозi пилася приемно, iз задоволенням.

– А я нiчого не здогадавсь узяти… – з жалем у голосi визнав Вiктор, грiючи долонi об чашку з недопитою кавою.

– Дарма, iншим разом ти вiзьмеш. Коньячку хочеш?

Доливши в каву коньяку, Сергiй засунув пласку пляшечку до кишенi куртки.

– Нумо, – вiн пiдняв чашку. – За все краще!

Вони випили, i тепло проникло в iхнi тiла й думки.

– Слухай-но, вiн там не утоне? – запитав Сергiй, показуючи поглядом на широку ополонку.

– Не повинен… – Вiктор знизав плечима. – Я, власне, нiчого про пiнгвiнiв не знаю… Шукав якiсь книжки, але не знайшов…

– Якщо менi щось трапиться, я тобi дам! – пообiцяв Сергiй.

Вiктор почав хвилюватися. Озирнувся навсибiч – до найближчого рибалки, а, отже, i до його ополонки було метрiв тридцять. Рибалка сидiв на валiзi-ящику i було видно, як час вiд часу вiн пiдносить до рота похiдну лiтрову фляшку.

– Пiду пройдуся! – сказав Вiктор, усе ще дивлячись на ближнього до них рибалку.

– Не треба, посидьмо ще, – попросив Сергiй. – Нумо ще по коньячку. Припливе Мишко, куди вiн подiнеться. Не утоне ж вiн насправдi!

В ополонцi щось булькнуло, i Вiктор вiдразу подивився туди. Мiсиво води i крижинок коливалося.

– Нумо, за Мишка! – Сергiй пiдняв чашку з коньяком. – Людей багато, а пiнгвiнiв мало, iх треба берегти!

Вони пригубили, i вiдразу тихе морозяне повiтря розiтнулося лементом. Сергiй i Вiктор обернулися на лемент i побачили метрiв за п’ятдесят рибалку, що вiдскочив вiд ополонки i показував на неi обiруч. До нього прямували два iнших рибалки, залишивши своi короткi вудки в ополонках.

– Чого це вiн там? – сам себе запитав Сергiй.

Вiктор вiдвернувся вiд того, що дiялося в п’ятдесятьох метрах вiд них. Вiн поволi цiдив коньяк i думав про те, що кожний новий день приносить у життя щось нове, але цiлком незаплановане. Колись, думав вiн, новий день принесе якi-небудь прикростi, а може, i смерть.

– Диви-но! Диви! – ляснув його рукою по плечi Сергiй.

Вiктор нiби отямився, подивився на Сергiя, потiм, прослiдкувавши за його поглядом, повернув голову i побачив пiнгвiна Мишка, що наближався до них. Вiн iшов з боку острова.

– Де це вiн випiрнув? – здивувався вголос Сергiй.

Пiнгвiн пiдiйшов i зупинився бiля краю розстеленоi на кризi ковдри.

– Може, i йому коньячку? – пожартував Сергiй.

– Йди-но, йди сюди, Мишко! – покликав Вiктор, поплескуючи долонею по ковдрi.

Мишко незграбно ступив уперед, залiз на ковдру, подивився на Сергiя, потiм на хазяiна.

Сергiй знову полiз у рюкзак i цим разом дiстав вiдтiля рушник. Сповив ним пiнгвiна.

– Це щоб не застудився! – пояснив вiн Вiкторовi.

Пiнгвiн постояв так, сповитий, хвилин п’ять, потiм скинув з себе рушник.

Вiктор почув за спиною чиiсь кроки. Озирнувся.

У кiлькох кроках вiд них стояв рибалка, «хазяiн» ближньоi ополонки.

– Що? Клюе? – запитав його Сергiй.

Той заперечно замотав головою, не пускаючи при цьому пiнгвiна з очей.

– Послухайте, – нарештi вимовив вiн. – Це у вас пiнгвiн або я вже схибив?

– Схибив, – цiлком щиро сказав йому Сергiй.

– О Господи! – злякано видихнув рибалка.

Вiн якось незграбно змахнув руками, розвернувся i подався назад до своеi ополонки.

Вiктор i Сергiй провели його поглядом.

– Може, питиме менше! – з надiею в голосi вимовив Сергiй.

– Слухай, ти ж не на роботi! – докоряв Вiктор. – Чом ти п’яниць лякаеш?

– Професiйний iнстинкт, – з усмiшкою на обличчi виправдався Сергiй. – iсти хочеш? Або ще хильнем коньячку?

– Хильнем! – Вiктор кивнув.

Пiнгвiн раптом почав нетерпляче переступати з лапи на лапу i ляскати себе по боках плавцями-недокрилками.

– Вiн що, до вiтру хоче? – посмiхнувся Сергiй, вiдгвинчуючи з коньячноi пляшечки корок.

А Мишко тим часом пересунувся з ковдри на кригу i, смiшно подрiботiвши, знову шубовснув в ополонку.




21


Уночi з недiлi на понедiлок Вiктора розбуркав наполегливий телефонний дзвiнок. Остаточно прокинувшись, вiн однаково не хотiв пiдводитися, просто лежав i чекав, коли настирливцю урветься терпець, але вiн не уривався. Навiть пiнгвiн прокинувся i щось крекнув.

Вiктор пiдвiвся i невпевнено пiдiйшов до телефону, що дзвонив.

«Що за iдiотськi жарти!» – думав вiн, беручи рурку.

– Алло, Вiтя? – пролунав нетерплячий голос головного. – Пробач, що збудив! Термiнова робота! Чуеш?

– Авжеж.

– Зараз до тебе приiде кур’ер з конвертом. Вiн чекатиме в машинi пiд парадним, а ти постарайся якнайшвидше зробити «хрестик». Вiн мае пiти в ранковий випуск!

Вiктор кинув оком на будики на тумбочцi. Пiв на другу.

– Згода, – сказав Вiктор.

Вiн одяг блакитний махровий халат i пiшов у ванну. Вмився зимною водою. Потiм – до кухнi. Поставив на плитку чайник, друкмашинку – на кухонний стiл.

Вслухався в тишу нiчного подвiр’я. Подивився на будинок навпроти – в усьому будинку свiтилося тiльки два вiкна.

Чуже неспання не хвилювало Вiктора. Вiн уже отямився, тiльки у головi вiдчувалася важкiсть.

Дiстав аркуш паперу, вставив у машинку i знов прислухався до тишi нiчноi вулицi.

З тишi народився звук легковички, що пiд’iхала до парадного. Ляснули дверцята.

Вiктор сидiв i терпляче чекав на дзвiнок у дверi. Але замiсть дзвiнка за хвилину вiн почув обережний стукiт.

Чоловiк рокiв на п’ятдесят iз заспаним обличчям i червоними очима простягнув йому великий коричневий конверт.

– Я чекатиму внизу, в машинi. Якщо засну – постукаете в дверцята, – сказав вiн, не заходячи до коридора.

Вiктор кивнув.

Уже вмостившись перед машинкою, розкрив конверт, витяг аркуш паперу i театральну програмку.

«Пархоменко Юлiя Андрiiвна, 1955 року народження, з 1988 р. – солiстка Нацiональноi опери. Замiжня, двое дiтей, – читав Вiктор надрукований на машинцi текст, – 1991 р. мала операцiю на грудi. У 1993 р. як свiдок залучалася до суду в справi про зникнення артистки Нацiональноi опери Санученко Ірини Федорiвни, з якою вiдверто ворогувала. 1995 року вiдмовилася вiд участi в гастрольнiй поiздцi до Італii, чим ледве не зiрвала запланованi гастролi».

Далi додано вiд руки: «тяжко пережила загибель свого найближчого друга – письменника i депутата парламенту Миколи Олександровича Якорницького, з яким познайомилася пiд час свого виступу на закритому святкуваннi депутатами Дня незалежностi Украiни в Марiiнському палацi в 1994 роцi». Цi рядки були пiдкресленi червоним олiвцем, i Вiктор одразу пригадав останню розмову з Ігорем Львовичем.

Вiн кiлька разiв перечитав пiдкресленi рядки. Інформацii було обмаль, але ритм думок уже налаштувався на смуток майбутнього тексту.

Вiктор переглянув програмку, на другiй сторiнцi побачив кольорове фото солiстки. Гарна струнка жiнка з яскравим, либонь штучним рум’янцем на щоках. Мигдалевий розтин очей, каштанове волосся, що хвилясто спадало з плечей. Театральна сукня дуже пасувала iй.

Вiктор знову зосередився на чистому аркушi паперу, вставленому в машинку.

«В арабiв бiлий колiр вважаеться жалобним», – подумав вiн, наближаючись пальцями до клавiатури з тастрами.

«Все живе на землi мае власний голос. Голос – це ознака життя, ознака щастя або горя. Вiн може посилюватися, уриватися, зриватися, переходити на ледь чутний шепiт. У хорi нашого життя важко виокремити голоси, але коли вони раптом замовкають, виникае вiдчуття скiнченностi будь-якого звука, будь-якого життя. Чимало людей любили голос, що нам бiльше не випаде почути… Вiн увiрвався зненацька i передчасно. У свiтi стало набагато тихiше, але це не та тиша, яку шукають аматори спокою. Ця запала тиша, як чорна дiра у всесвiтi, лише пiдкреслюе скiнченнiсть будь-якого звуку i безкраiсть минулих i майбутнiх втрат…»

Вiктор пiдвiвся, запарив собi чаю i з повною чашкою повернувся до столу. «…Голос Юлii Пархоменко замовк. Але доки стоiть стiна Марiiнського палацу, доки позолота пiдбання вiдбивае пишноту Нацiональноi опери, вона залишиться серед нас, розчинившись золотим пилом у повiтрi, яким ми дихаемо. Їi голос стане позолотою тишi, яку лишила вона пiсля себе».

– Забагато золота, – подумав Вiктор, зупинившись. Знову взяв аркуш iз текстом, укотре перебiг очима пiдкресленi рукописнi рядки.

– Як же сюди вставити цього Якорницького? – мiркував вiн. – Кохання? Кохання…

Вiн замислився, ковтнув чаю. Прочитав уже написаний текст. Продовжив.

«Нещодавно сама Юлiя зазнала важкоi втрати. Пропав голос ii коханоi людини. Замовк раптово, зiрвавшись криком униз, у безодню, куди за законами тяжiння смертi падае усе, що вiджило, вiдборолося або ж просто програло…»

Тут Вiктор знову вiдвернувся i взяв до рук програмку, переглянув ii уважнiше i ледь помiтно посмiхнувся.

«Нещодавно, виконуючи партiю Тоски в оперi Пуччинi, вона сама зiграла, проспiвала всю свою трагедiю, всю до останнього ii стрибка з муру фортецi. Байдуже, як вона померла. Хай вона померла по-iншому, але у нас, тих, кому ii життя було чутне, тепер нелегко буде звикнути до тишi i вiдшукати в цiй тишi золотi порошини ii минулоi присутностi. Помовчiмо ж усi разом, щоб легше було нам почути посеред тишi ii голос, почути, запам’ятати i зберегти в нашiй пам’ятi надовго, доти, поки нашi голоси змiшаються з тишею i вiчнiстю…»

Вiктор випростав спину, вiдсапнув, немов щойно пробiг стометрiвку, а не клацав лiтери й слова на друкмашинцi. Потер пальцями скронi, проганяючи напругу, що з’явилася через це термiнове нiчне завдання. Але наразi завдання виконане.

Узяв до рук готовий текст. Прочитав i самому стало шкода невiдомо як загиблу або померлу оперну спiвачку.

Визирнув у вiкно – внизу стояла машина, чекала.

Вiктор пiдвiвся, повернувся i вiдразу завмер вiд несподiванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пiнгвiн. Вiн стояв нерухомо, i тiльки вiчка його горiли живим вогнем, але не виказували нiяких бажань. Вiн просто стежив за хазяiном. Безпристрасно i безпричинно.

Вiктор, тяжко зiтхнувши, протиснувся мiж пiнгвiном i дверми в коридор, накинув на халат дублянку i, стискаючи в руцi текст, вийшов на сходову площадку.

Кур’ер спав, опустивши голову на кермо. Вiктор постукав по склу дверцят. Чоловiк протер очi. Нi слова не мовлячи, вiдчинив дверцята, узяв з рук Вiктора аркуш iз текстом i, завiвши машину, рушив.

Вiктор повернувся до себе. Нiч була розбита. Спати не хотiлося, у тiлi народжувалася непотрiбна бадьорiсть.

Вiктор знайшов в аптечцi снодiйне, ковтнув двi пiгулки, запив ще теплою водою з чайника i пiшов до вiдпочивальнi.




22


Наступного ранку о десятiй годинi знову зателефонував головний. Вiн був задоволений «хрестиком». Перепросив ще раз за те, що порушив нiчний сон. Сказав, що за пару днiв уже можна буде заходити до редакцii, але головне при цьому – не забувати вдома кореспондентську «кiрочку», бо тепер на всiх поверхах i на входi чергуе ЗМОП.

На вулицi тривала зима з трiскучим морозом. Було досить тихо.

Стоячи з джезвою бiля плитки, Вiктор мiркував: чим би заповнити новий день. З одного боку, з огляду на робочу нiч, вiн мiг би цiлком улаштувати собi вихiдний. Але вихiдний ще бiльше потребував заповнення чимось цiкавим, нiж день звичайний. І тому Вiктор вирiшив пiсля кави пiти до кiоску по газети, а вже вiдтак вирiшити, що робити далi.

Другу чашечку кави вiн пив уже з газетами пiдруч. Передусiм прочитав свою нiчну працю, надруковану пiвмiльйонним накладом на передостаннiй сторiнцi газети. Всi слова були на мiсцi, редактор тексту не чiпав. Хоча тут Вiктор збагнув, що редактор радше не спав уночi, коли текст «виставляли» на шпальту перед тим, як запрацював друкарський верстат. Повернувшись до першоi шпальти газети, Вiктор прочитав довгу, на всю шпальту передову: «Вiйна не скiнчилася, настало перемир’я». Уперемiж з фотографiями, що нагадували фотографii часiв штурму Грозного, на сторiнцi по-военному шикувалися колонки тексту. Вiктор машинально втягся у читання статтi. Чим бiльше вiн читав, тим бiльше вона його затягувала. Виявилося, поки Вiктор жив нормальним життям, у Киевi точилися майже справжнi боi – розбирання «двох мафiозних кланiв». Принаймнi саме так твердилося в статтi. Сiмнадцятеро вбитих, дев’ять поранених, п’ять вибухiв. Серед загиблих – водiй головного редактора, три мiлiцiонери, якийсь арабський бiзнесмен, кiлька людей, особистiсть яких не вдалося встановити, i солiстка Нацiональноi опери.

Передивившись iншi газети, Вiктор зауважив, що «вiйнi» там було придiлено набагато менше уваги, нiж у «Столичних вiстях». Натомiсть трохи бiльше було написано про загибель солiстки Опери. Їi тiло знайшли рано вранцi на нижнiй станцii фунiкулера. Їi задушили шкiряним ременем. Крiм того, пропав ii чоловiк – архiтектор, а сама квартира була перевернена догори дригом – у нiй вiдверто щось шукали.

Вiктор замислився. Смерть солiстки, схоже, не мала нiчого спiльного з вiйною кланiв. То був цiлком «чужий» злочин. «Може, до цього доклав рук ii зниклий чоловiк? – подумав Вiктор. – А може, я i сам доклав до цього рук? – власна думка раптово злякала його. – Адже в некролозi на смерть Якорницького я написав про неi. Звичайно, без прiзвища, не розкриваючи, але, напевно, все це було для багатьох занадто прозорим натяком… І, може, для чоловiка це стало останньою краплею?…»

Вiктор тяжко зiтхнув, умить вiдчувши себе страшно стомленим власними припущеннями.

– Нiсенiтниця! – прошепотiв вiн сам собi. – Чого пак чоловiку влаштовувати обшук у власнiй квартирi?…




23


День завершився, як не дивно, досить продуктивно. На столi лежали три готових «хрестики». За вiкном сутенiв зимовий вечiр. Над чашкою свiжозапареного чаю пiднiмалася пара.

Вiктор пробiг рядки нових текстiв очима. «Хрестики» були короткуватi, але усе тому, що вiн давно не був у редакцii i не брав у Федора додатковоi iнформацii на своiх героiв. Проте у цьому проблеми не було. Поки текст не надрукований, з ним можна працювати, до нього можна повертатися.

Випивши чаю, вiн вимкнув свiтло в кухнi i збирався було йти спати, як раптом почув стукiт у дверi.

На мить завмер у коридорi, прислуховуючись до тишi. Потiм, залишивши пантофлi там, де стояв, босонiж пiдiйшов до дверей i зазирнув у вiчко. Перед дверима стояв Мишко-непiнгвiн.

Вiктор вiдчинив.

У Мишка на руках спала Соня. Вiн зайшов мовчки. Тiльки кивнув замiсть «драстуйте».

– Де ii можна покласти? – запитав Мишко, дивлячись на дочку.

– Там, – прошептав Вiктор, кивком голови вказавши на дверi до вiтальнi.

У вiтальнi Мишко опустив Соню на канапу i, намагаючись ступати якомога тихiше, повернувся в коридор.

– Ходiмо на кухню! – сказав вiн Вiкторовi.

На кухнi знову запалилося свiтло.

– Постав чайник! – сказав Мишко.

– Щойно кипiв, – вiдповiв Вiктор.

– Я в тебе до ранку посиджу… – сказав Мишко якось загальмовано. – А Соня нехай поки тут поживе… Гаразд? Доки усе не владнаеться…

– Що не владнаеться? – запитав Вiктор.

Але вiдповiдi не одержав. Вони сидiли один проти одного за кухонним столом, тiльки Мишко зараз сидiв на звичному мiсцi хазяiна, а Вiктор – спиною до плитки. Вiкторовi на мить здалося, що в очах Мишковi промайнула неприязнь.

– Може коньяку? – запропонував Вiктор, бажаючи зняти напругу, що нiби хмара нависла над ними.

– Давай, – проговорив гiсть.

Вiктор налив собi й Мишковi. Випили мовчки.

Мишко замислено постукав пальцями по столi. Озирнувся i, побачивши бiля себе на пiдвiконнi паку свiжих газет, потяг iх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Вiн вiдсунув газети назад на пiдвiконня.

– Життя – химерна рiч, – сказав вiн i зiтхнув. – Хочеш зробити людинi приемне, а в результатi доводиться удавати, що ти – пiдводний човен…

Вiктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але змiст сказаного був невловимий, як павутинка на вiтрi.

– Налий ще, – попросив Мишко.

Випивши другу чарку, вiн вийшов у коридор, вiдтiль зазирнув до кiмнати, де на канапi мирно спала Соня. Знову повернувся до кухнi.

– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повiльно, уже бiльш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очi Вiкторовi.

Вiктор промовчав. Йому вже нiчого не хотiлося дiзнатися – вiн хотiв спати i дивна поведiнка Мишка-непiнгвiна починала його стомлювати.

– Ти, либонь, вже знаеш про стрiлянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.

– Ну?

– А знаеш, хто у всьому цьому винний?

– Хто?

Втомлена i недобра посмiшка Мишка затягла павзу.

– Ти… – сказав вiн Вiкторовi.

– Я? – здивувався Вiктор. – Як це – я?

– Ну, не зовсiм ти, звiсно… Але без тебе цього б не вiдбулося… – Мишко дивився, не клiпаючи, на Вiктора, але Вiкторовi здавалося, нiби вiн дивиться кудись далi, крiзь нього. – Просто тобi було кепсько, я це бачив. Я тебе запитав – чому? Ти сказав. Ми були вiдвертi, менi саме ця дитяча вiдвертiсть у тобi й подобаеться… Ти хотiв, щоб твоi «фиглi» у жалобних рамках друкувалися. Це зрозумiло. Я тебе й запитав тодi, хто твiй улюблений майбутнiй небiжчик… Просто хотiлося зробити тобi приемне… Налий ще.

Вiктор пiдвiвся, налив коньяку Мишковi й собi. Подивився на своi руки, зауважив, що вони тремтять.

– Ти хочеш сказати… – сторопiло проговорив Вiктор, – що Якорницького… ти?

– Не я, а ми… – поправив його Мишко. – Але ти не тривожся, вiн цього бiльше нiж заслуговував… Інша справа, що з його смертю «осиротiло» кiлька аматорiв приватизацii, у яких вiн уже взяв аванси… Крiм того, у нього зберiгалися якiсь папiрцi, якими вiн продовжував собi безпеку i життя, папiрцi, що стосуються його колег по парламенту… У них там, нагорi, важке життя… Як на вiйнi…

Павза, що потiм наступила, затяглася. Мишко дивився у вiкно. Вiктор гарячково обмiрковував тiльки що почуте.

– Слухай-но, – нарештi заговорив вiн, – а до смертi його коханки я теж… причетний?

– Ти не зрозумiв, – спокiйним учительським голосом мовив Мишко. – Ми з тобою витягли спiдню карту з-пiд карткового будиночка, i усе, що сталося потiм, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…

– Менi теж? – не без переляку в голосi спитав Вiктор.

Мишко стенув плечима.

– Це справа iндивiдуальна, – сказав вiн, сам собi наливаючи чарку. – Але тобi, напевно, не варто переживати. Здаеться, ти пiд гарним захистом… Тому я до тебе i прийшов…

– Пiд чиiм?

Мишко розвiв руками.

– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто вiдчуваю. Не було б захисту – i тебе б уже не було…

Мишко замислився.

– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав вiн.

Вiктор кивнув.

– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…

Вiктор пiшов у вiдпочивальню. Лiг. Спати не хотiлося. Прислухався до тишi квартири, але нiщо ii не порушувало. Здавалося, усi мiцно сплять. Раптом з вiтальнi долинув невиразний дитячий голос. Вiктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала увi снi Соня.

– А де насправдi ii мама? – подумав Вiктор.

Зрештою вiн заснув.

За якийсь час з-за темно-зеленоi канапи виборсався пiнгвiн i лiниво пiшов до вiдкритих дверей до вiтальнi. Проходячи через вiтальню, зупинився на мить бiля сплячоi дiвчинки, подивився на неi уважно. Тодi почапав далi. Вийшов у коридор. Штовхнув наступнi дверi й ступив у кухню.

Перед ним на мiсцi хазяiна сидiв, опустивши голову на стiл, незнайомий йому чоловiк. Вiн спав.

Кiлька хвилин пiнгвiн дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потiм розвернувся i пiшов назад.




24


Годинник на тумбочцi показував сьому. На вулицi було ще темно i тихо. Головний бiль збудив Вiктора, i вiн лежав на спинi, дивлячись у стелю i думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний бiль, у нього з’явилося кiлька питань до вечiрнього гостя.

Вiктор поволi, намагаючись не шумiти, пiдвiвся. Одяг халат i пройшов у вiтальню.

Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сiре осiнне пальто Вiктора, що доти висiло на вiшалцi в передпокоi.

Вiктор набрався духу i вийшов у коридор, зупинився перед вiдкритими дверима на кухню.

У кухнi нiкого не було. На столi лежала нотатка.

«Менi час iти. Лишаю Соню в тебе – вiдповiдаеш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»

Нотатка трапила його зненацька, i тепер вiн сидiв за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, i намагався вигнати з голови так i не загаданi Мишковi питання.

За вiкном сiрiло – бляклий зимовий свiтанок намагався перемогти нiч.

У вiтальнi рипнула канапа, i цей звук вiдвернув Вiктора вiд думок. Вiн повернувся, пiдвiвся з-за столу. Зазирнув до вiтальнi.

Соня сидiла на канапi, терла очi. Нарештi вона вiдняла вiд них рученята i, побачивши Вiктора, запитала:

– А тато де?

– Вiн пiшов, – вiдповiв Вiктор, дивлячись на дiвчинку. – Вiн сказав, що ти поки тут поживеш…

– З пiнгвiном? – зрадiла Соня.

– Так, – досить холодно сказав Вiктор.

– У нас учора вiкна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.

– У вас удома? – запитав Вiктор.

– Так, – довiрчо вимовила дiвчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!

– Їсти хочеш? – запитав Вiктор.

– Так, тiльки не кашу!

– А в мене немае нiякоi кашi, – визнав хазяiн. – Я сам мало iм.

– Я теж, – усмiхнулася Соня. – А куди ми сьогоднi пiдемо?

– Пiдемо?! – повторив Вiктор i замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?

– До зоопарку, – запропонувала Соня.

– Гаразд, – погодився Вiктор. – Тiльки я спочатку попрацюю годинки двi, а потiм пiдемо…




25


На обiд Вiктор дав пiнгвiну рибу, а собi й Сонi насмажив картоплi.

– Я завтра куплю побiльше харчiв! – пообiцяв Вiктор Сонi.

– А я бiльше не з’iм, – сказала дiвчинка, присуваючи до себе велику тарiлку.

Вiктор усмiхнувся. Уперше життя зiштовхнуло його з чужим дитинством, i вiн придивлявся до цього дитинства з обережнiстю i цiкавiстю, немов ще сам був дитиною. Безпосереднiсть Сонi, ii вiдповiдi не те, щоб не до ладу, але якось по дотичнiй змушували Вiктора усмiхатися. Вiн iв i скоса стежив за дiвчинкою, що iла картоплю радше з цiкавiстю, нiж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сидiла навпроти, а мiж ii спиною i плиткою стояв i порався бiля свого полумиска пiнгвiн Мишко.

У якусь мить Соня повернулася i перенесла виделкою шматочок пiдсмаженоi картоплi у полумисок пiнгвiну. Пiнгвiн здивовано подивився на дiвчинку i смiшно схилив голову набiк.

Соня розсмiялася. Мишко, постоявши з похиленою набiк головою, знову повернувся до полумиска i з’iв покладений туди шматочок картоплi.

– Йому смакуе! – зрадiло повiдомила Вiкторовi Соня.

Допивши чай, Вiктор одяг Соню i вони поiхали до зоопарку.

На вулицi сiявся снiг, було вiтряно, i вiтер увесь час дув в обличчя. Коли вони вийшли з метро, Вiктор укутав Соню шаликом по самi очка.

За воротами зоопарку висiло оголошення про те, що в зв’язку з зимовими умовами вiдвiдувачi можуть побачити тiльки невелику частину мешканцiв зоопарку.

У зоопарку було малолюдно. Обравши покажчик «тигри», Вiктор повiв Соню по заснiженiй дорiжцi. Пройшли повз вольер, на якому висiв великий щит з намальованою зеброю, а поруч трафаретними буквами подавався опис тварини i ii навички.

– А де звiрi? – запитала, озираючись Соня.

– Далi, – вiдповiв Вiктор i усмiхнувся дiвчинцi.

Вони пройшли повз ще кiлька порожнiх вольерiв зi щитами, що зображували iхнiх недавнiх мешканцiв. Попереду з’явився закритий павiльйон.

Там, у клiтках, за товстим залiзним штахетом сидiли два тигри, лев, вовк i ще якiсь хижаки. Навпроти входу висiло оголошення: «Тварин дозволяеться годувати тiльки свiжим м’ясом i хлiбом». Нi того, нi iншого у Вiктора i Сонi з собою не було.

Вони пройшли вздовж клiток, зупиняючись потроху бiля кожноi.

– А де тут пiнгвiни? – запитала Соня.

– Мабуть, тут нема… – вiдповiв Вiктор. – Хоча, давай пошукаемо, а раптом знайдемо!

Вiн спробував пригадати, де вiн бачив Мишка перед тим, як забрати його з зоопарку. Здаеться, це було трохи далi, за терарiумом i цементним барлогом бурих ведмедiв.

Вони пройшли туди i побачили за штахетом порожнiй глибокий вольер iз замерзлим озером посерединi. На щитi, що висiв на штахетi вольера, були намальованi пiнгвiни.

– Ну, от бачиш, iх тут нема… – сказав Вiктор.

– Шкода! – Соня тяжко зiтхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб вiн з iншими пiнгвiнами дружив…

– Але бачиш, iнших пiнгвiнiв нема! – повторив, нахилившись, Вiктор.

– А хто тут ще живе? – запитала Соня.

Вони гуляли ще цiлу годину. Подивилися на риб i змiiв, на двох облiзлих шулiк i самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Вiктор раптом побачив покажчик «Науково-консультацiйний центр».

– Соню, зайдiмо туди на хвильку, – попросив вiн. – Може, там нам про пiнгвiнiв розкажуть?

– Ходiмо! – погодилася Соня.

В одноповерховому будиночку вони постукали в единi дверi. Зайшли.

– Даруйте, – звернувся Вiктор до сивоi, але не староi жiнки, що читала якийсь часопис, сидячи при столi.

– Слухаю, – вона вiдiрвала погляд вiд часопису. – Ви до мене?

– Розумiете, – звернувся Вiктор. – Трохи бiльше року тому я взяв у вас у зоопарку пiнгвiна… У вас, часом, нема нiякоi лiтератури про пiнгвiнiв?…

– Нема, – вiдповiла жiнка. – Пiнгвiнами у нас займався Пiдпалий. Коли iх роздали, його звiльнили, i вiн усю лiтературу забрав iз собою. Затятий був дiд…

– Пiдпалий? – повторив Вiктор. – А як його знайти?

– Запитаете у вiддiлi кадрiв! – сказала жiнка i знизала плечима.

– До речi, вам змii не потрiбнi? – запитала вона з цiкавiстю розглядаючи Соню. – Ми з сiчня лiквiдуемо терарiум…

– Нi, спасибi, – вiдповiв Вiктор. – А де знаходиться вiддiл кадрiв?

– Лiворуч вiд центрального входу, за туалетами.

Попросивши Соню почекати бiля виходу, Вiктор зайшов до вiддiлу кадрiв i ублагав iх дати йому адресу Пiдпалого. Згорнувши удвiчi аркушик iз записаною адресою i сховавши його в гаманець, Вiктор узяв Соню за ручку i рушив з нею до метро.




26


Наступного ранку Вiктор вирiшив з’iздити до головного. По-перше, давно вже збирався вiдвезти новi тексти, а по-друге, хотiлося покаятися, навiть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що i чому вiдбулося з Якорницьким.

– Ти вмiеш сама вдома сидiти? – запитав вiн пiсля снiданку Соню.

– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Дверi нiкому не вiдчиняти i по телефону нiчого не говорити. До вiкон не пiдходити. Правильно?

– Правильно, – сказав Вiктор i зiтхнув. – Але до вiкон сьогоднi можеш пiдходити.

– Справдi? – зрадiла Соня i вiдразу пiдбiгла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.

– Ну, що там бачиш?

– Зиму! – сказала дiвчинка.

– Я незабаром прийду, – пообiцяв Вiктор.

Тричi йому довелося показати свою «кiрочку», перш нiж вiн потрапив у кабiнет до головного.

– Як життя? – запитав Ігор Львович.

– Нiвроку… – не зовсiм упевнено вимовив Вiктор. – Ось, новi «хрестики» принiс…

– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобi вiд Федора, – вiн простягнув йому грубу течку.

– Ігоре, – наважився Вiктор. – У мене… Тобто… Виявляеться, я винний у смертi Якорницького…

– Отакоi! – посмiхнувся головний. – Ти справдi гадаеш, що ти такий крутий?

Вiктор подивився зi здивуванням на головного.

– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязнiше.

– Усе? – перепитав Вiктор.

– Нi, не все. Набагато бiльше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своею справою займався.

Вiктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому iх зрозумiти.

– Отож, нiчого страшного немае… – проговорив вiн нарештi.

– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут нi при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’емось!

Головний по телефону замовив у секретарки двi кави. Потiм, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Вiктора. – У тебе ж нi дружини, нi подруги нема? – запитав вiн.

– Нема, зараз нема… – визнав Вiктор.

– Це погано, – пiвжартома похитав головою головний. – Жiнки змiцнюють нервову систему чоловiкiв. Тобi саме час зайнятися своiми нервами!.. Гаразд, жартую.

Секретарка принесла каву.

Вiктор поклав пiвложечки цукру, але кава однаково була занадто мiцна i гiрчила на язицi. Гiркота кави знову нагадала про недавню поiздку в Харкiв.

– А в Одесу менi треба буде iхати? – запитав рантом Вiктор, згадавши про розмову з головним щодо поiздки до Харкова.

– Нi, не треба, – вiдповiв шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провiнцiею… Ну в нас i отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водiя недавно вбили – i то я спокiйний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неi боятися. Повiр менi.

Вiктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидiв у своему директорському крiслi, у розкiшному костюмi, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це вiн не дорожить життям?» – засумнiвався Вiктор.

– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидiти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав вiн.

– З задоволенням, – вiдповiв Вiктор.

– Добро, – головний пiдвiвся через стiл. – Чекай запрошення!




27


Степан Якович Пiдпалий мешкав на першому поверсi сiрого сталiнського будинку неподалiк вiд метро «Святошин». Потупцявшись перед його дверми, Вiктор подзвонив.

Його довго розглядали у вiчко, а потiм деренчливий старечий голос запитав:

– Вам кого?

– Менi потрiбний Степан Якович, – вiдповiв Вiктор.

– А ви хто?

– Менi вашу адресу в зоопарку дали… – пояснив Вiктор. – Я з приводу пiнгвiнiв…

Попри те, що власне пояснення мети приходу здалося Вiкторовi iдiотським, дверi вiдчинилися i неголений та на появу не такий вже й дiд у синьому вовняному спортивному костюмi жестом запропонував увiйти.

Вiктор пройшов до простороi вiтальнi, посеред якоi стояв старий круглий стiл зi стiльцями.

– Сiдайте! – не дивлячись на гостя, сказав хазяiн. – Вас цiкавлять пiнгвiни? – мовив вiн, дивлячись в обличчя Вiкторовi й одночасно навпомацки забираючи з брудноi скатертини старий недокурок.

Вiн опустив руку з недокурком пiд стiл i знову поклав ii перед собою на скатерку, але вже без недокурка.

– Пробачте, – звернувся Вiктор. – Я хотiв дiзнатися: може, у вас е якiсь книжки про пiнгвiнiв…

– Книжки? – засмучено перепитав Пiдпалий. – Чому книжки? Я маю власнi працi, ще не виданi… Я понад двадцять рокiв займався пiнгвiнами…

– Ви зоолог? – запитав якомога чемнiше Вiктор.

– Радше пiнгвiнолог, але, звичайно, в офiцiйному науковому реестрi спецiалiзацiй такоi спецiалiзацii ви, мабуть, не знайдете… – Пiдпалий пом’якшав. – А проте чому вас цiкавлять пiнгвiни?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-kurkov/piknik-na-lodu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения